Сьогодні минають п’яті роковини з дня загибелі учасника АТО Ігоря Добровольського
Молодший сержант Добровольський Ігор Володимирович, наш земляк, уродженець села Воютичі Самбірського району, народився 16 вересня 1992 року в місті Самбір Львівської області. Разом з батьками мешкав у селі Воютичі Самбірського району Львівської області. Закінчив загальноосвітню школу села Воютичі Самбірського району.
Добровольський Ігор Володимирович - командир відділення інженерно-саперної роти 80-ї окремої аеромобільної бригади ордена Червоної Зірки. Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, молодший сержант. Проходив строкову військову службу, потім продовжив службу за контрактом у 80-ій окремій аеромобільній ордена Червоної Зірки бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А0284, місто Львів).
З квітня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник звільнення міста Слов‘янськ Донецької області та оборони Міжнародного аеропорту «Луганськ».
Життя нашого ще такого юного захисника обірвалося 16 серпня 2014 року, коли російсько-терористичні угруповання обстріляли з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» позиції українських військових в районі села Красне Краснодонського (нині - Сорокинського) району Луганської області. Унаслідок обстрілу загинуло 10 військовослужбовців, серед них і молодший сержант Добровольський.
21 серпня 2014 року Ігоря Добровольського поховали на місцевому кладовищі села Воютичі. Воютицькій СЗШ І-ІІ, в якій навчався Ігор Добровольський, присвоєно його ім’я , а 23 лютого 2015 року в селі на фасаді будівлі загальноосвітньої школи в селі Воютичі (вулиця Шкільна,12), йому відкрито меморіальну дошку.
Указом Президента України №144/2015 від 14 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» посмертно.
.
Місцева влада вшанувала пам’ять загиблого земляка покладанням квітів та запаленням свічки на могилі військовослужбовця.
– Жінко, чого Ви плачете?
Ваш син – герой!
Ви, що не бачите,
Ще цей хлопчина і он той…
– Героєм був мені завжди.
З тих пір коли почав іти,
З тих пір, коли сказав він “мама”…
Я так раділа, так ридала,
Від щастя сльози проливала.
Так ніби знала, ніби відчувала…
Я так його тримала, так оберігала…
Та все ж пішов за іншу битись маму,
мені ж залишив вічну рану.
А я дзвонила, кажу: “Сину,
Іди додому, бо там гинуть!”
А він: “Неправда, тут все мирно”.
Мені від того було дивно,
І я його чекала… Так чекала!
Він вернеться! Я вірила, я знала…
І він приїхав не колись, а нині.
Виходжу я, дивлюсь – моє дитя у домовині.
Як справи синку? Ну кажи, як справи?
Чого мовчиш, не хочеш подивитися на маму?
Відкрий же очі… вставай… ти хочеш так лежати?
Втомився, певно, вирішив поспати…
Боже, я тебе укрию – ти ж такий холодний,
Живіт запав, напевно, ще й голодний…
Ходи, я вже на стіл накрила.
Ходи, тебе чекає вся родина!
А люди кажуть, що здуріла,
Що мертву так трясу дитину…
Та, що ті люди, що вони там знають?
Мій син – герой, герої не вмирають!
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ!
